(no subject)

Читаю пости маріупольців в Фейсбук: до вторгнення в 2022 році, на момент вторгнення та після.
Не буду зараз про власні емоції та почуття.

Буду про висновки: ми маємо справу з ворогом, який день за днем руйнує села та міста України. Людські життя українців для них не мають значення.

У ворога є всі ресурси, щоб продовжувати цю війну роками.

Допомога, яка надходить до України, стримує, але не зупиняє ворога.

Чи потрібно і далі з ними воювати? Беззаперечно.

Чи потрібно донатити? Беззаперечно.

В той же час, мої прогнози корелюють з прогнозами західних аналітиків відносно того, коли наш ворог, можливо, піде далі, стерши та підкоривши основні міста України.

Якщо на те буде політична воля наших союзників, і зусилля українських воїнів об'єднаються з арміями наших союзників, якщо засоби для протидії та знищення армії ворога збільшаться, то з'явиться об'єктивний шанс на перемогу.

В той же час, затримки в підтримці, неготовність об'єднувати всі зусилля проти ворога, говорять про можливість того, що максимум через два роки (рік та плюс-мвнус три місяці) ворог почне стирати з лиця землі Київщину. Ймовірність цього наразі висока.

Я не готова виїжджати прям зараз. Але, поки жива, є сенс готуватись до того, щоб мати змогу жити за кордоном. Жити, працювати, виховувати сина. Якби ми не всиновили сина, я б була тут до кінця.

"Все буде добре" - позиція інфантильних. Добре буде без русні на нашій землі.

(no subject)

Це один із тих випадків, коли я хочу помилитись в своїх прогнозах.
Але. Восени 2021 року, коли мати заговорила про вагання: переїжджати до Києва чи ні, я їй наполегливо радила продавати квартиру в Лисичанська. За три дні до початку великої війни, я наполегливо радила не чекати п'ятниці, тобто 25 лютого, а виїжджати вже зараз. Вона до мене не дослухалась.
В таких прогнозах, звісно, є прагнення помилитись.
Але. Холодний розум, аналітичний склад мислення та відповідальність перед сином не мають завадити прагненню продовжувати жити звичайним життям, в якому є всі ресурси для повсякденного життя та росту.
Реальність, яку надзвичайно важко прийняти.

В 2012 я вперше внутрішнім зором побачила руйнування в Києві. Передчуття війни.

- так війна буде, але потім тут стане ще краще, ніж до того, - сказали мені такі ж, як і я, хто відчуває майбутнє.

Того, що буде потім, я не бачу.

З грудня 2023 році я перестала відчувати (бачити) майбутнє. Живу, керуючись аналітикою. Незвично.

Я розумію, чому.

Хоча і пишу про необхідність еміграції, потребу жити в контакті з реальністю, я не хочу виїжджати. І всі ці пости: спроби вмовити себе, як я в минулому вмовляла мати.

Навіть знаючи, що буде зі мною, якщо залишусь, я виїжджати не хочу.

Син.

(no subject)

Переселенці з Бахмута. Чоловік з ними розмовляв. Я зараз на російську реагую агресивно, тому їх уникаю - їм і так достатньо лиха на їхню долю.

Змінили декілька міст. Скучають за домом. В Броварах - все не так, як вони звикли. Дві жінки - мати і доросла донька, яка виховує двох близнюків з РДУГ.

Коли я читаю про можливі варіанти еміграції - мені теж все не так. Розумію причину супротиву. Читаю про Харківщину і Сумщину.

Поки я поринаю у внутрішню темноту, на роботі говорять про плани на наступний рік.

Вони ще не знають, що через певний оговорений з безпосереднім керівником час, я звільнюсь.

Шаг за шагом, робити все, що потрібно. Зараз.