(no subject)

[lejla]

Читаю пости маріупольців в Фейсбук: до вторгнення в 2022 році, на момент вторгнення та після.
Не буду зараз про власні емоції та почуття.

Буду про висновки: ми маємо справу з ворогом, який день за днем руйнує села та міста України. Людські життя українців для них не мають значення.

У ворога є всі ресурси, щоб продовжувати цю війну роками.

Допомога, яка надходить до України, стримує, але не зупиняє ворога.

Чи потрібно і далі з ними воювати? Беззаперечно.

Чи потрібно донатити? Беззаперечно.

В той же час, мої прогнози корелюють з прогнозами західних аналітиків відносно того, коли наш ворог, можливо, піде далі, стерши та підкоривши основні міста України.

Якщо на те буде політична воля наших союзників, і зусилля українських воїнів об'єднаються з арміями наших союзників, якщо засоби для протидії та знищення армії ворога збільшаться, то з'явиться об'єктивний шанс на перемогу.

В той же час, затримки в підтримці, неготовність об'єднувати всі зусилля проти ворога, говорять про можливість того, що максимум через два роки (рік та плюс-мвнус три місяці) ворог почне стирати з лиця землі Київщину. Ймовірність цього наразі висока.

Я не готова виїжджати прям зараз. Але, поки жива, є сенс готуватись до того, щоб мати змогу жити за кордоном. Жити, працювати, виховувати сина. Якби ми не всиновили сина, я б була тут до кінця.

"Все буде добре" - позиція інфантильних. Добре буде без русні на нашій землі.